“Копное Право” как принципы управления. часть 1

Після того, як народи Раси Великої (Русі), в тому числі німецькі Пологи і слов’янські Пологи, переселилися кількома хвилями з території Свята Раси (Біловоди / Семиріччі) на землі Європейського континенту, старослов’яни займали досить велику територію. До неї ставилися Центральна, Південна і Східна Європа, Причорномор’є. Західну Європу займали нащадки да’Арійцев – стародавні германці, кельти (галли). Пологи Раси Великої жили громадами (не плутати з поняттям епохи первіснообщинного ладу!). Все життя древнеслов’янської громади грунтувалася на Копному Праві, на родових заповідях Великих Предків (Богів), надісланих нащадкам.

Затвердження “сучасної історичної науки” про те, що до утворення Київської Русі старослов’яни жили “племенами”, не відаючи ніякої державності (самовпорядкування), без будь-якої правової основи, щонайменше, взято зі стелі. Якщо орієнтуватися на “офіційну історію” то можна тільки розвести руками з приводу такого реального факту, що на древнеслов’янської території стояло велика кількість міст. Ще скандинави-вікінги називали Руську Землю “Гардарика” — країна міст. Цивілізовано жили тодішні “дикі розрізнений племена”.

Наявність міст вже сам по собі означає досить високий рівень організації суспільства. Місто, за визначенням Словника, – це є населений пункт, адміністративний, торговий, промисловий і культурний центр. Таким чином, для міста характерно розшарування населення хоча б за видами трудової діяльності. Відомо, що в Рассенії (землі Святої Раси, звідки йшло розселення Родов) існувало розшарування суспільства на стані (“сословія”), тобто на варни (“касти”). Малося приблизно дев’ять основних груп, але “антагоністичних” відносин між ними не
було. Взаємини між громадами міста і сільськими громадами були гармонійними. Гармонія ж досягалася за допомогою “Копного Права” (“Копиця Права”) — найдавнішої форми самоврядування всередині сільських старослов’янських громад та міст.

Зараз хтось може зауважити, що важливе місце в державному механізмі повинен займати “апарат примусу” (“силові структури”): армія, поліція і тому подібне, покликані для здійснення “державної влади”. Але для древніх слов’ян такий апарат був не потрібен, тому що рішення Копи всіма виконувалося добровільно і з великим ентузіазмом, порушень Права Копи, а так само її рішень ніколи не спостерігалося. У той же час для відображення зовнішнього ворога недоліку в воїв-дружинників (козаків) ніколи не було (як це не схоже на нинішній стан справ, наприклад, із закликом новобранців в російську армію). При тому посада Князя була виборною, і не передавалася в спадщину. Якщо Князь був не бажаний Копі, то його вбирали. Й до часів Київської Русі на Руській Землі завжди був порядок (Родове суспільство).

Чому рішення Копи не порушувалися? Тому, що в основі “Права Копиці” перебувала Віра Предків (Роду) — заповіді, дані старослов’янам їх Великими Предками від Рода. І ці заповіді не мають нічого спільного з нині широко розрекламованої іудейської (хрістіанскої) “десяткою заповідей”.

Копне Право нічого спільного не має з так званою “демократією”. Бо
демократія, як форма, притаманна в першу чергу рабовласницькому державі. Природно, що ні про яке правову рівноправність усіх членів суспільства не може бути й мови! Першу скрипку й в “демократичних державах” завжди грають багаті представники суспільства, тобто “рабовласники”. Таким чином, демократія виявляється владою меншості над більшістю. А так як на Київської Русі (до прийняття християнства) не було рабів, то і не було так званої “демократії”. Це ж підтверджує Велесова книга: “Ми самі — Даждьбогови онуки і не прагнули крастиметься по стопах чужоземців”.

З насильницької християнізацією Право Копи почало поступово витіснятися, спочатку із Західної Європи, а потім і з території Київської Русі. Відлунням Копного Права з’явилося Новгородське віче та Запорізька Січ.

Що сталося з Київської Русью? Звичайно, вона відмовилась від Віри
Предків (Рода) і перейшло до язичництва-християнства. Християнство –
це є така релігія, що найбільш підходить для задоволення потреб “державної влади”. У руках Байстря (сина хазаркі) князя “Володимира-Василя Київського” виявилася як світська, так і церковна влада. У широко-доступній літературі яскраво розписується з якою незвичайною “радістю” населення Русі приймало чужу, язичницьку релігію — християнство. Але як неможливо вибрати собі нових батьків і Предків, так й не неможливо йти від Роду (від Бога). А до християнізації на Київської Русі взагалі не було зради.

***

“Копное Право” как принципы управления. часть 2