Бойовий звичай характерників (Спас). Характерницькі практики, техніки і методики.

1.1. Бойовий звичай характерників — Спас

Степ пахне чебрецем і рутою, гірким полином, хилить під гарячим сухим вітром на пагорбах і в долинах хвилі білого ковилю, стелиться під колеса возів і гарб, які котяться вибитою дорогою за далекий обрій. Вночі накидається на степ зоряний намет з Чумацьким Шляхом, а далі … Чи то по степовій дорозі, чи то небом тягнуться чумацькі валки, хто знає, хто знає!

Повільно їдуть запряжені волами вози (мажі), не спішно ведуть розмову чумаки – день за днем, ніч за ніччю… Поки до того Криму дійдеш, поки додому повернешся, стільки жахів в дорозі трапиться, стільки дрібних несподіванок чекає: то яри-балки, дощами вириті, то дрібні річечки з підступними замуленими бродами, то вітер-суховій налетить із вихром піщаним, а то зустрінеться раптом людина з шаблею або пістолем і з оком не чистим. Під вечір, сівши біля багаття, розповідають чумаки історії про відьом і вовкулак, про добрих і злих чаклунів, про козаків-характерників, які вміють і себе, і товариша захистити від біди. Куля не бере козака-характерника і шабля не рубає, бо знає він таємну науку, але не відкриває її нікому, лише синові довірить – на смертному ложі або в годину лиха, перед січею смертельною. І називається ця козацька бойова наука – СПАС Великий. Простій людині знати її не дано, та й не під силу їй це…

Так приблизно розповідали нам, хлопчакам, про прадіда Левка та чумацькі пригоди мої дід і батько.

Знайомство з Бойовим Спасом відбулося у 1959 році, коли настав час призову на строкову службу в Збройні Сили СРСР. Приїхав я з Одеси до Миколаєва на кілька днів попрощатися з друзями і рідними, тоді й отримав перші батьківські уроки, які зберігаю в пам’яті.

Увечері, повернувшись з роботи, покликав мене батько в сад. Там, на лавці під старим абрикосом, він почав розмову:

“Ти з дитинства знаєш, сину, що дід мій, а твій прадід, Левко чумакував. В роду нашому, що йде корінням в глибину століть, зберігаються таємні знання Спаса. Це бойова наука українських козаків, яку після розгрому Запорізької Січі зберегли чумаки. Ця наука полягає в тому, що людині, яка володіє Спасом, ніхто не може заподіяти великого зла.

Ось, для прикладу, ведуть десять чумаків обоз у сто возів, і їх ніхто не чіпатиме, хоч і чисте золото будуть везти через всю країну. І справа не в тому, що вміють вони битися як кулаком, так і ножем, шаблею або сокирою, влучно стріляти з пістолів і рушниць. Головне, щоб був серед них один з тих, хто вміє, як фокусник-гіпнотизер, відводити злих людей від себе і від валки.

Наука Спаса дуже складна. Брали в науку (і то за великі гроші) хлопчиків дев’яти дванадцяти років, і вже до тридцяти років ставали вони справжніми xарактерниками. Вони і в темряві бачили, і болячки зашептували і заговорювали, і пристріт і порчу знімати вміли, і ще багато такого, чого ми й не знаємо вже, секрети ті втрачені, забуті.

Знаю тільки, що живуть на людині дев’ять божих невидимих істот. Людина в цій компанії – десятий.

Всі разом живуть здебільшого дружно, але іноді і сваряться. Коли між ними згода, з’являється над головою цієї людини блакитний бриль із жовтим донцем або, як малюють богомази на іконах, два жовтих кільця.

Наука Спаса Великого загублена, залишились лише малі Спаси: знахарство, різне чаклунство, замовляння, дрібні “чудеса”. У нашому роду з діда до батька, від батька до сина або дочки передається бойовий козацький Спас. Кожен день ним користуватися не можна: організм не витримає величезних психічних навантажень. Цей Спас проявляється часом сам по собі, коли людина потрапляє у біду. Діди наші недарма казали: “Буде ворог – буде і сила”. Перед битвою, коли козачі полки мали йти на приступ, старий козак-характерник брав молодого козака за потилицю і робив ось так… ”

Батько взяв мене за потилицю, притулився лобом до мого лоба і різко пригнув мою голову донизу. Після цього відступив крок назад і сказав: “Дивись мені на плече! На два пальці!:” Я почав дивитися і побачив незвичайне явище – тонке срібне сяйво товщиною у два пальці облягало усе тіло батька. Людина – це Боже стебло, на якому ростуть дев’ять божих зерен: – почав батько.

Багато чого розповів мені батько у ті три дні перед службою. Потім, в дорозі до військової частини, у мене декілька днів дуже боліли голова і очі. Пізніше, вже у військовій частині, я згадував ці вечірні розмови з деяким подивом: “Чудив батя!”.

У 1962 році, повернувшись з армії, я зі своїми друзями злегка цікавився окультними науками і східною філософією. Потім, після закінчення музичного училища, все це залишилося разом із студентством. Але я постійно став помічати, що моя поведінка чимось відрізняється від поведінки оточуючих мене людей. Так, я помітив за собою здатність близького прогнозування життєвих ситуацій. Став дуже важко сходитися з людьми. Помітив, що можу всьому знайти виправдання. Я звернувся до батька з питаннями, але він різко обірвав мене і сказав, що на цю тему ті, у кого “Бриль” на голові, не розмовляють.

І лише незадовго до своєї смерті, у 1979 році, він мені ще багато чого розповів.

Багато імен народних героїв донесли до нашого часу думи та билини, що передавались з уст в уста кобзарями. Що то були за люди? Яким чином полковник українських козаків Северин Наливайко в битві з польськими рейтарами на коні з двома шаблями в руках виривався з оточення?- І тільки коли він на коні перепливав річку, змогли його догнати і, оточивши а усіх боків, заколоти списами вороги. Як міг Іван Гонта під час тортур, коли кати на площі, прилюдно, різали ремені із шкіри на його спині, говорити без тіні мучеництва: “Так оце хіба такі страшні тортури? Тільки і всього?…”

Герої минулого володіли мистецтвом Спаса, вмінням свідомо входити в такий стан в якому відкриваються надприродні здібності, подвоюються і по-десятеряються фізичні сили, виділяється психічна енергія, що також впливає на противника.

На відміну від скандинавських берсерків, людина у стані спаса володіє своїми емоціями, не втрачає аналітичного мислення. Вона здатна прогнозувати в численних варіантах майбутнє – від сотих долей секунди в рукопашному бою до багатогодинних, багатолітніх передбачень, вона не відчуває фізичної болі, вона здатна керувати психічною енергією не тільки своєю, але й противника. Цікаво, що у народів Півночі людей не карали за поступки, вчинені у стані берсерка. Народи ж, що заселяли Україну, а також запорозькі козаки карали смертю за вчинки, що виходили за межі встановлених тоді звичаїв і законів, незалежно від того, у якому стані людина їх здійснила.

Спас – це особливий стан психіки, в який свідомо входить людина для розкриття своїх надприродних здібностей з метою виконання неординарних завдань, які звичайними методами вирішити неможливо.

Спас – одна з течій психокультури, що існувала у індоєвропейських народів, була притаманна для духовної культури східних слов’ян і збереглась у звичаях українського козацтва.

Володінню Спасом на Запоріжжі приділялась особлива увага, оскільки людина, яка оволодіває Спасом, стає психологічно незалежною, волю її неможливо підкорити чи подавити. Спас-характерник може підкоритися лише добровільно, при повному розумінні того, що відбувається. В історії України було немало видатних діячів, котрі володіли мистецтвом Спаса, а саме – старокиївські князі-воїни, козацькі гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний та Петро Дорошенко, Іван Богун, Іван Гонта, Максим Залізняк, кошовий отаман Іван Сірко та багато інших козацьких героїв-воїнів. Володіння прийомами Спаса відіграло визначну роль у долях окремих людей, мало свій вплив і на хід історичних подій.

1.2. ЩО ВІДЧУВАЄ ЛЮДИНА У СТАНІ СПАСА?

Хто хоч раз перебував у стресовому стані, той відчував приблизно наступне: темніє в очах, потім настає просвітлення, все бачиться, немов через товсте, ідеально прозоре скло. Перед людиною немов би постає кришталева стіна. Це і є вхід у стан спаса, незалежний від волі людини. Підготовлена людина починає керувати собою у цьому стані, у не підготовленої може статися розлад психіки, здатний продовжуватись протягом багатьох місяців і навіть років. Усі школи йоги, власне, і займаються введенням людини у стан стресу з одночасним навчанням того, як керувати собою у цьому стані. Свідомий вхід у стан спаса – це є вхід у передстресовий стан (в очах при цьому не темніє) з подальшим заглибленням у стрес не “широкою смугою”, а вузьконаправленими променями, що мають конкретну цільову спрямованість.

1.3. ЯК САМЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВХІД У СТАН СПАСА?

На це питання батько відповів:

– Спитай птицю, як вона літає? Спитай рибу, як вона плаває? Хіба вони тобі не скажуть? А взагалі, мені здається, що у природі створився особливий тип організму, який здатен це робити. Із покоління у покоління передається ця здібність. Напевне, це мистецтво передалось нам від стародавніх жерців чи священників, які за велінням долі або з необхідності взяли до рук зброю…
…Тому як саме це відбувається, я тобі пояснювати не стану. А ось на питання, звідки це до нас приходить, є дві відповіді. Перша: у спадщину. Друга: Бог дав.
У стані спаса людина може перебувати близько 9 годин, виконують роботу із надзвичайними навантаженнями. Потім відбувається вихід із стану з відчуттям легкої втоми. Людина, яку хоч раз було введено у стан спаса, може потім самостійно при вольовому зусиллі знову увійти в цей стан для проведення сеансу зцілення, ясновидіння та іншого. Більшість людей, які входили у стан спаса заради цікавості, з часом втрачають здібності, набуті ззовні.
При достатній наполегливості, людина навчена входу в стан спаса, може натренувати, розвинути в собі так-звані надприродні здібності і тоді на головою у неї з’являється інформативно-керуючий центр усього організму – “бриль”. Якщо людина не продовжує працювати над вдосконаленням свого психічного стану, то “бриль” як енергетичне утворення розпадається.
Вводять у спас, звичайно, людину у доброму настрої, у врівноваженому стані психіки. Усвідомлення того, що крім фізичного існує ще й ефірне тіло, яке можна спостерігати у всього: людей, тварин, дерев, каменів, неживих предметів – приводить новачка спочатку в стан ейфорії. Затим відбувається зміна стереотипів, у результаті деякі люди, вважаючи, що це на них зійшла Божа благодать, вдаються до релігії, залишаються в житті активними і праведними особистостями.
Особливо цінним для людини, яка оволоділа мистецтвом спаса, є те, що вона набула стійкого стресового імунітету, тобто вміння швидко входити і виходити з стресового стану.

1.4. ВМІННЯ СПІЛКУВАТИСЬ З ДУХАМИ

Під час підготовки найбільш обдарованих хлопців за системою спаса на поглибленому рівні значну увагу приділяли характерники вихованню вміння спілкуватися з духами. Саме спілкування з духами, вважали вони, дає можливість отримувати інформацію про явища, віддалені у просторі і часі.

Що як собою являють духи з позиції спаса і яким саме чином відбувається спілкування з ними?

Духи – це досить тендітні польові субстанції. що увесь час мігрують із величезною швидкістю. По суті своїй вони добрі і не являють для людини ніякої небезпеки, скоріше вони самі побоюються нашої могутньої енергетичної системи. Навіть погляду людини вони не витримують і тому бачити їх можна тільки розсіяним боковим зором. Колір духів увесь час змінюється залежно від їх, якщо можна так висловитись, емоційного стану. Навчена людина може входити в психічний контакт з духами і мати з цього певну користь. Ясновидіння, ясночуття, вміння бачити минуле і майбутнє – все це ні що інше, як психотелепатичний зв’язок з духами та іншими об’єктами тонкого світу.

Вважалось. що духи живуть у безпосередній близькості з Людиною та її “супутниками”. “Супутники” розглядались як посередники між душою людини та духами. Душа ж людини має прямий зв’язок із Янголом (Богом-Покровителем), що оберігає її Рід. 3 Родом у кінці життєвого шляху з’єднається душа, коли буде людина жити по совісті.

“Від тебе, від твого життя на землі залежить, ким ти будеш на небі: чи маленьким пір’ячком, чи маховим пером у крилах Янгола” – говорив дід.

Таким чином, наші предки вірили в те, що душа людини проходить процес еволюції – вона тягнеться до загальної душі свого Роду. Загальна душа Роду має потяг до Покровителя, а далі до Бога-Творця.

Так у процесі оволодіння мистецтвом спаса у молодих козаків виховувалась повага до свого роду-народу, але любов до Бога була не рабською. а шанобливою.

Разом з духами характерники вчили відрізняти у тонкому світі і польові субстанції, що здатні негативно впливати на енергетику людини. Особливо популярними були розповіді про душі померлих родичів, які “прилипають” до енергетики живих, щоб продовжити своє земне існування. Історій про те, як чоловік через жадність свою чи злобу укладає зговір із темними силами потойбічного світу були теж досить розповсюджені. А оскільки погані вчинки і думки у кінцевому результаті в таких історіях бували завжди покарані, то подібна наука мала дуже великий виховний вплив.

Техніка зв’язку з духами та іншими польовими формами для підготовлених за системою спаса досить проста і не потребує якихось там “тарілочок”, чи прийомів що їх використовують у сеансах спіритизму.

Розповідаючи легенди про привидів, що живуть в степу Північного Причорномор’я, відповідаючи на питання про природу цього явища, батько говорив таким чином: “Вся система космічного організму людини – тіло, Сяйво, Даж, Малка та “супутники” – повинна пройти певний період розвитку, маючи в своїй основі фізичне тіло і дійти до точки переходу (до моменту природньої смерті). Коли ж людина помирає у результаті насильницької смерті, самовбивства, нещасного випадку тощо, її організи не в змозі пройти “точку переходу” і вийти на більш високий рівень. У цей момент “супутники”, звичайно, перелітають до живих родичів, а Даж і Малка можуть залишатися на довгий час на нашому плані життя, але вже без фізичного тіла – як ефірні утворення. Відбувається це частіше тоді, коли вся сім’я чи хтось із прямих родичів під час похорону, тужачи, відтворив мислеформу – образ померлого і наситив її власною енергією. В українців існує звичай завішувати дзеркала і всі дзеркальні поверхні під час похорону. Він прийшов з давнини, коли бачити тонкий світ за допомогою дзеркала для будь-якої людини було буденною справою. Рідним годилось поводити себе тихо, а для гучного висловлення скорботи закликались плакальниці. Вони хоч і утворювали багато галасу, але не могли утворити мислеформу на базі тонкого тіла людини, що могла б перетворитись у привид при насиченні енергією”.

— Анатолій Максимович Скульський,
культурно-просвітницький проект “Спадщина Предків”

2. Характерницькі практики, техніки і методики

2.1. БАЧИТИ СВІЙ “РОЗМІР”

Наступним кроком у вихованні було дуже цікаве навчання. Козака вчили бачити свій “розмір” в навколишньому середовищі. Правило ззовні нам знайоме. Ми обираємо по своєму зросту лижі, косарі під себе виготовляють косу, веслярі – весла і так далі. Мета зрозуміла: знайти таке співвідношення людини і якогось елементарного пристрою, коли його дія стає максимально ефективною. Але характерники продовжили це мистецтво далі, коли людина заздалегідь вже знала, як правильно підступитися до тої чи іншої справи, щоб не взяти “високо” і потім не виконати, що на полі бою призводило до смертельної загрози. Але й не дуже “низько”, інакше дія не буде повернута в потрібне русло, що в бою призводило до поразки. Нам це правило відоме з життя. Дуже багато є людей, які змолоду беруться за справу, не маючи відповідних здібностей і сил. В результаті руйнують своє здоров’я, руйнують справу, маючи у кінці розбите вщент життя. Тому правило, як бачимо, вельми важливе .

Таке виховання починалося ось з чого. Молодого козака посилали до лісу за палицею, з допомогою якої він повинен був перестрибнути через високий паркан. “Не свого розміру” вибрана палиця не дозволяла отримати очікуваний результат. Крім того важливим було те, де за неї взятися. Високо – палиця ламалася, низько – стрибок не виходив. Вправу можна було урізноманітнити стрибком з тією ж палицею в довжину через рів.

Потім бралися за шаблю, довжина, форма і вага якої теж мали бути підігнаними під козака. З такими ж вимогами обирали і коня. Вчили одразу бачити в боротьбі ту точку, попадання в яку виводить з рівноваги супротивника під час бою. Цьому ж мистецтву вчили і в житті, де потрібно було побачити ключову подію, яка повертала всю ситуацію в правильне русло. Щоб це стало можливим, потрібно було мати відповідний погляд на оточуючий світ, який охоплював би всю подію в цілому.

2.2. ШВИДШЕ НІЖ ТІНЬ

Юнака ставили спиною до сонця, щоб він виразно бачив свою тінь на стіні. Завдання ставилося таке – торкнутися рукою стіни, швидше ніж туди дійде тінь. З точки зору звичайних уявлень, це виконати неможливо. Неможливо, якщо працювати в одному і тому ж вимірі часу і простору. Необхідного результату добивався той учень, який вчився переходити в такі змінені стани свідомості, коли людина на якусь мить виходила за межі навколишньої реальності, входячи у простір з іншим ліком часу. Поступовий розвиток цього мистецтва робив рухи характерника надшвидкими, непомітними для звичайного погляду. Коли така людина на коні вривалася у ряди противника, то могла нанести йому дуже великої шкоди. Звичайна людина в навколишньому просторі не фіксувала переміщень кріра, напад якого був завжди як грім серед ясного неба.

2.3. ВКЛЮЧЕННЯ “ІСТИННОГО ЗОРУ” І ДОСЯГНЕННЯ НЕУПЕРЕДЖЕНОСТІ

Юнака пізно ввечері саджали на землю і він повинен був дивитися вздовж високого тину так, щоб окремо бачити обидва його боки лівим і правим оком. Праве око щільно зав’язували пов’язкою, а з лівого боку тину запалювали багаття, яке засліплювало ліве око. Потрібно було зреагувати на ту людину, яка підкрадалася з темного правого боку тину. Таким способом включали праву, підсвідому півкулю головного мозку людини, включаючи інше, енергетичне сприйняття світу. Переводили людину з Тонального правого боку свідомості в лівий Нагвальний, скаже ознайомлений з езотеричною літературою читач. Саме з цією метою ще вчили однаково володіти правою і лівою рукою. Була ще інша практика. Ставили в глухому лісі на галявині біля болота, повного усякої “нечисті”, шість стовпів по колу. діаметром у 15 кроків. Пізно ввечері в одному місці між стовпами запалювалося багаття. Молодий козак мав ходити по зовнішній, неосвітленій частині того кільця, дивлячись прямо перед собою. Це ходіння в темряву, а потім наближення до багаття, засліплює очі, і мерехтливі тіні стовпів робили свою справу. Вони розширювали можливості людини, включаючи на повну силу другу сторону її свідомості, бо треба було “бачити” і контролювати ситуацію, коли звичайні органи відчуття були блоковані. Звичайно, дуже страшно було молодій людині йти в темряву від багаття назустріч моторошному вою, який доносився з болота. Ходили до тих пір, поки не ставало байдуже. Так досягалася необхідна безсторонність щодо перебігу подій у житті. Гартувалася воля людини, яка в кожну мить була готова до будь-яких подій.

2.4. УЗГОДЖЕННЯ З ВНУТРІШНЬОЮ СИЛОЮ

Потім приходив час наступної практики, вже більш складної та небезпечної. На довгому стовбурі, встановленому горизонтально над головою людини, вішалися довгі сітки з камінням, десь на крок одна від одної. Пізньої ночі з одного краю того стовбура запалювали яскраве полум’я, водночас приводились в рух сітки з камінням. Молодому козакові треба було пройти на світло уздовж стовбура і не бути збитим вагою каменів, які гойдалися в сітках поперек його шляху. Рухатися треба було швидко, бо вогонь закривався через деякий час, і була загроза залишитися в темряві серед тих гойдаючихся каменів. Тільки дії людини, узгоджені з його внутрішньою Силою, могли провести його по тому шляху. Лише за умови досягнення відповідної безсторонності, дії людини стають інстинктивно точними і швидкими, що гарантує безпечність проходження того шляху. У тольтекських практиках, описаних К.Кастанедою, є так званий “біг сили”, в якому людина, діючи повністю інтуїтивно, проходить всі перешкоди на своєму шляху.

2.5. ПОВНЕ РОЗКРИТТЯ СИЛ ЛЮДИНИ

Повне розкриття сил людини досягалося ще у такій вправі. Садили хлопця влітку на пагорбі поблизу колодязя і лили на нього воду з дерев’яних відер до тих пір, поки людина ставала абсолютно мокрою, і не бачила вже різниці між собою і тією водою, яка безперестанку лилася на нього з усіх боків. Потім козака переводили на інший пагорб, де залишали сохнути під пекучим сонцем. Те сидіння тривало мало не весь день, коли вже губилося відчуття палючого сонця. Під вечір піднімали хлопця і вели до лісу, в прохолоді якого він поступово приходив в себе, з подивом спостерігаючи за тією чутливістю, яку він набув – дерева ставали перед ним як стовпи пружної енергії. Біля самого великого дуба, якого тільки знаходили, молодого козака залишали в сутінках наодинці з лісом. З тих сутінків раптово вчиняли на нього стрімкий смертоносний напад з усіх боків. Реакція на таку раптову загрозу у людини, в якої зняті зовнішні захисні оболонки, може бути тільки одна. Відбувалося пробудження внутрішньої сили, яка піднімалася з основи хребта, енергетично розкриваючи його навпіл. Ззовні це було схоже на вибух вулканічної сили, яка змітає все навколо. Такої людини лякалися навіть великі хижі звірі.

2.6. ЗУПИНКА ЧАСУ І ПЕРЕХІД В ІНШИЙ ПРОСТОРОВИЙ ВИМІР

Зупинка часу і перехід в інший просторовий вимір досягалася такою практикою. Обирали над водою високу круту гору, з якої не було видно низу. Молодому козакові давали в руки палицю, яку він повинен був тримати перед собою обома руками, і пропонували бігом спуститися з гори. Під горою робилася схована від очей виїмка, де стелили солому, тому козак на ту солому і падав, відірвавшись від кручі. Але незнання цього козаком призводило у момент відриву його ніг від кручі до “зупинки світу”, бо попереду вже нічого не очікувалося, крім вірної загибелі. Так вчилися пізнавати те, що за межею видимого.

2.7. ПРАКТИКА ЗУПИНКИ ВНУТРІШНЬОГО ДІАЛОГУ

Для зупинки внутрішнього діалогу козаки застосовували таку практику. Садили учня навпроти звичайного колеса, на якому ставилися дві позначки в діаметрально протилежних його місцях або два дзеркальця. Сидячи нерухомо, козак мав стежити за тими відмітками на колесі, яке крутилося. Через деякий час постійна напруга в стеженні за відмітками на колесі вимикала зовнішню увагу і людина переходила у стан зміненої свідомості. Часто практика ускладнювалась, коли вісь разом з колесом також вертілася в горизонтальній площині, і козаку, який сидів верхи на ній, пропонували слідкувати не тільки за відмітками на колесі, а й за оточуючим середовищем. Подібні техніки в тольтекській езотеричній традиції мають назву “перевантаження тоналя” , коли завдяки неординарній роботі системи зору (переважаючий периферійний зір) і переконцентраціі людської уваги, концептуально логічне сприйняття вимикалося, а на його місце приходило “нагвальне”, об’ємне сприйняття дійсності, яке тільки й могло виконати таке “надлюдське ” завдання.

2.8. БАЧИТИ “ЗОЛОТУ СЕРЕДИНУ”

Можна ще доповнити, що дуже важливою річчю для характерників було знайти “золоту середину ” у ​​всякій справі . Заради цього вчили молодь пекти хліб. Це дуже тонке мистецтво, тому що отримати потрібно було не просто хліб , а той , який ставав предметом сили. Козаку виділялися необхідні для цього продукти і залишали його один на один з піччю. Ми сьогодні вже знаємо , як складно провести всі технологічні операції, щоб зберегти смакові якості складових компонентів. Наприклад, у приготуванні простого українського борщу чи того ж хліба. Потрібно було через особливе “бачення” контролювати процес приготування і відчувати, коли вже час знімати з вогню, коли додавати той чи інший компонент. Аналогічне “бачення” розвивалося у західній Європі під час пошуків філософського каменю алхіміками. Тільки досягнення відповідного розширення свідомості гарантувало успіх цієї справи.

Потім козака вели до лісу збирати лікарські рослини, довго і ретельно розповідаючи про кожну з них. Вчили “бачити” вплив рослини на людину. Мистецтво розвивалося до того рівня, коли з будь-якої трави характерник вмів зробити необхідні ліки від тієї чи іншої хвороби або для загоєння рани. Знання травництва було обов’язковим як для характерників, так і для простих козаків на Січі.

2.9. РОЗУМІННЯ ТВАРИН

Характерник навчався розуміти тварин і вміти об’єднуватися з ним, прикладаючи ліву руку, скажімо, на серце коня чи собаки, слухаючи при цьому правим вухом дихання тварини. Тому завжди мали під рукою вірних друзів в охороні табору, розумного коня в бою. Вчили входити духом у птаха або тварину. Садили, наприклад, козака на стовбур дерева, як на коня, але ногами назад і давали в праву руку яструба. Домагалися енергетичного злиття козака з птахом і відпускали його. Потрібно було побачити те, що бачив птах своїми власними очима з висоти.

2.10. СТАН “АНАБІОЗУ”

Клали козака горілиць у високу траву, пропонуючи спостерігати за ширянням яструба у висоті. Серце козака билося з тією ж частотою, з якою яструб змахував крилами, і козак поступово входив в своєрідний стан анабіозу, але з пробудженою свідомістю. Така холодна і “мертва” людина не привертала уваги противника, тому що в ті часи мертва людина у дорозі або поблизу табору не була чимсь незвичайним. Так розвідувались потаємні плани противника, виходили із скрутного становища, якщо в ньому виявлялися. Ця ж методика дозволяла довго перебувати під водою, очікуючи, коли мине загроза.

2.11. СТАН ПРОБУДЖЕНОГО СНОВИДІННЯ

Дуже цікавою була техніка переходу людини в стан пробудженого сновидіння. Розгоралося вночі в широкому полі кільце багать, щоб добре була висвітлена вся площа в середині. Старший характерник запалював чотири факела, два з яких давав учневі. Тими смолоскипами і билися в освітленому колі. Старший поступово обирав такий ритм нападу, що свідомість молодого козака затуманювалась і він входив у стан напівсну. Навколишні речі ставали туманними, втрачаючи свої чіткі форми. Час ставав дуже розтягнутим і в’язким , як кисіль. У цьому стані старший і “пробуджував” молодого козака, опікуючи йому праве плече смолоскипом. Так вчилися переходити в інші просторові виміри, ущільнюючи або розтягуючи час, входячи в “тіло сновидіння”. У цей час і відкривався шлях до всіх магічних мистецтв. Наприклад, людина могла нерухомо стояти або ходити посеред площі, повної людей, і ніхто її не помічав.

2.12. ІСТИННІСТЬ І ВИВІРЕНІСТЬ ДІЙ У ЖИТТІ

Вчили відчуттю істинності та вивіреності дій у житті. “Розпалювали ” в грудях вогник навколо серця, і той вогник згасав, коли козак робив негідний вчинок, який йшов в розріз з його совістю. Так вели його до тої миті, коли прокидалася нова свідомість і все ставало ясним і зрозумілим. Технік навчання молоді у характерників було безліч, всіх перерахувати немає можливості. Навчання протікало в середовищі характерників, які кожен день щось робили з учнем, щоб провести його шляхом людини Пізнання. Це не обов’язково було якесь спеціальне навчання. Велися прості довгі розмови біля вогню, розведеного пізно ввечері; були розповіді про найяскравіші події бойового життя , яке проходило в ті часи в Україні у постійних зіткненнях з ворогом, а також було безліч жартів і розіграшів з метою набуття пильності і врівноваженості духу. Наприклад, під час обіду з-під самого носу молодого козака непомітно забирали кусень хліба або миску.

2.13. ВІЙСЬКОВІ ТЕХНІКИ

Серед великої кількості суто військових технік можна виділити такі.

Перша пов’язана з досягненням стану “вихору “, де розкутість і відособленість людини доводилися до стану повної безсторонності. У цьому стані час, в якому рухався козак-кір, настільки щільний, що його рухи зовні ставали зовсім малопомітними і тому незбагненними. Це наводило жах і паніку в рядах ворога. Динаміка рухів була настільки сильною, що не витримував одяг. І з бою характерник виходив у жахливих лахміттях. Тому козацтво любило вільний і просторий одяг, який не заважав в бою. Це чоботи, широкі шаровари, сорочка, жупан і шапка. Вершник-кір входив у стан вихору на шаленому аллюрі (вид поступального руху коня), широким помахом шаблі відкриваючи обрій, а потім швидко обертаючи її над головою. Козак зникав, а полем проносився і гудів пекельний вихор.

У справах розвідки застосовувався стан, котрий робив характерника малопомітним на місцевості. Розчиненість в полі або лісових хащах досягалася в стані лісового струмка, який тече непомітно у траві. Людина при цьому начебто втрачала свою форму, стаючи текучою, як вода, розчиняючись в лісі.

Третя техніка пов’язувалась з охороною табору. Довколишній простір обмежувався і згортався, стягуючись на кордонах, що порушувало перебіг енергії в ньому. Такий викривлений простір ввижався противнику як непорушно стояча водяна стіна. Це жахало ворогів уночі та відбирало у них волю. Коли хтось і переходив межу дозволеного, то опинявся в такому зміненому просторі. Для непідготовленої людини це означало миттєве божевілля.

Крім бойових технік, були й інші, пов’язані з внутрішнім життям характерників. Однією з таких технік, яка використовувалася при бажанні поглянути на те, що їх чекає попереду , було сидіння в глухому лісі біля невеликого лісового озерця або багаття. Характерники сиділи нерухомо, набуваючи стану кам’яних брил, зовсім зупиняючи потік думок у своїй свідомості. У цей час вони і отримували можливість дотику до істини, споглядаючи, які події їм готувало життя.

Багато чого з того, чим володіли характерники на полі бою, вимагало чимало енергії і величезної сили духу. Оновити енергію, накопичити її в тілі допомагала методика, якою користувалися переважно старші воїни. Пізно вночі, перед сходом сонця, вони розпалювали велике вогнище, яке викладалося восьмикутником, а посередині розташовувався корінь груші, комелем на схід сонця. Коли вогнище догорало і палало уже пригаслим синім полум’ям, характерники, чекаючи перших променів сонця, роздягалися до пояса і входили в той вогненний восьмикутник особою на схід. Бурхливе оновлення енергії тіла і його омолодження відбувалося в момент сходу сонця. Така вправа виконувалося не часто і вимагала розвиненого самоконтролю над тілом. Цю вправу використовували і тоді, коли потрібно було подолати ту чи іншу хворобу.

Молоді характерники з метою набуття міцності, стійкості і самокерованості навесні в день сходу молодика, тобто в першій фазі місяця , роздягалися і вкладалися в тільки-но зорану ріллю на полі. Так вони набиралися сили і загартування від Землі-Матінки.

— В.А.Чумаченко, культурно-просвітницький проект “Спадщина Предків”

.

.

Одеський осередок Міжнародної Федерації Бойового Гопака

Одесский центр Международной Федерации Боевого Гопака

.