Якому богу молився Тарас Шевченко?

У творах Т. Шевченка доволі часто зустрічаються слова “бог” та “господь” (саме з маленької літери).  Але бог/господь, якого він “не перестане” ніколи хвалити (славити), не той, що йому моляться християни.  Християнських святих він не визнавав, і говорив, що “господа бога, матір божу і всіх святих вигадали попи, щоб за їх допомогою дурити темний люд”.

Поет Тарас Шевченко називає цього бога, причому неодноразово. На перший погляд для когось, це може видатись дивним і навіть примітивним, але якщо вникнути в суть, то несподівано відкриваєш для себе глибоке духовне та історичне підґрунтя цьому явищу. Це таїна не тільки земного людського, а й космічного буття.
“”” Моліться богові одному,
Моліться правді на землі,
А більш на землі нікому,
Не поклонітесь…
Все брехня –
Попи й царі … “””
Вочевидь бачимо, що богом для Шевченка була Правда.

“””Встань же, боже, суди землю
І судей лукавих,
На всім світі твоя правда,
І воля, і слава.”””
І ця “ПРАВДА” не просто як низка певних фактів, що ґрунтуються на дійсності- й справедливості. Пояснення дає саме слово: ” ПРА” – найдавніший, “ВДА” – “Веда“, знання, розуміння, тобто, це знання, накопичені із прадавніх часів – від сотворення світу. Тут треба згадати Руську Правду – збірку стародавнього руського права, складену в Київській державі у 11-12 сторіччя на основі  звичаєвого права,

“”” Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила? “””
Ось коли Україна панувала – коли до “схід сонця” (!) молилася і звичаю навчалася та дотримувалися. І саме цій Правді, що має походження від Прави – світу Богів-Праотців – за Велескнигою: “Права незримо уложена Дажбом, а по ній, як пряжа, тече Ява”, присвячуються поетові молитви.  Очевидно, Тарас Шевченко – сонцевірник (язичник), вільна людина. Для нього вільні люди по-справжньому віруючі.

Поет Шевченко закликає стати слов’ян добрими братами – синами сонця-правди.
А правда ця така, що була споконвіків серед наших родів: “Пам’ятаймо про минуле завжди, тримаймося правди нашої і здобудемо правду”, – писав у Велесовій Книзі волхв Ілар Хоругин – “Правда така, що ми Дажбові внуки – тримай, русе, в умі це, яко ум великий божий єдиний з нами, а тому творімо та говорімо з богами воєдино”.
Живімо за виробленими отцями звичаями, говорімо й молімося за їхньою наукою рідною мовою.
Та наука праотців не дійшла до Шевченка в писаному слові, але він знав її з переказів батька і в поезії “Заворожи мені, волхве” просить жерця-сонцепоклонника стати його братом, сподіваючись побачити те “сонце правди” хоча б у сні.
“”” Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу… “””
Він переконаний, що “сонце правди” існує, воно лише призабуте, прибите хрестом.

Источник: http://www.yatran.com.ua/articles/595.html